Як журналісти-розслідувачі працюють в умовах війни

OSINT-прийоми, психологічні травми й погрози вбивством — короткий виклад розмови

27 жовтня переможці Національного конкурсу спеціальних репортажів і розслідувань нарешті отримали довгоочікувані good news. У золотому вагоні-ресторані на території маєтку Віктора Медведчука відбулась церемонія нагородження: переміг фільм журналістки «Суспільного» Інни Білецької «Буча 22», а спецвідзнаку здобув репортаж «Паша і дідо» Ольги Омельянчук із Reporters. 

Майже всі з 14 робіт у шорт-листі так чи інакше стосуються війни в Україні. «Медіамейкер» поспілкувався із переможницею Конкурсу спеціальних репортажів і розслідувань, а також журналістами-розслідувачами із видань, які цьогоріч вийшли у фінал, про виклики для сфери з початком війни, найемоційніші моменти в роботі та нові (вимушені) скіли, яких вимагає ситуація.

Історія без жодного слова розради

Переможець конкурсу — фільм «Буча 22» — розслідування про трагедію однієї сім’ї, яка насправді уособлює воєнну реальність усієї України. Родина Чікмарьових вже тікала від російської окупації на Донбасі. Утім, на початку березня 2022 в їхню нову домівку у Бучі знову зайшла армія РФ. Чікмарьови намагались евакуюватися з міста, але на трасі машину з Олександром, Маргаритою, та їхніми синами Матвієм та Климом розстріляла бойова машина десанту із бортовим номером 715. Олександру дивом вдалося вижити завдяки допомозі бучанців, а його дружина та сини загинули на місці. 

Інна Білецька разом зі співавторами Аллою Садовник, Олександром Стратоновим, Владиславом Васильченком та Світланою Коваль два місяці жила цією історією. Вони змогли встановити підрозділ армії РФ, відповідальний за це жорстоке вбивство.

— Ми провели три тижні на Київщині, об‘їздили кілька десятків сіл, поспілкувалися з десятками людей у селах і Бучі. Історія Чікмарьових була про все: про окупацію, жорстокість і відсутність будь-якого військового мотиву для неї. Про те, як війна вдруге наздогнала одну і ту ж родину, про невдалу втечу від руського міра, про маленькі людські подвиги та пошук мотивів жити далі після особистих втрат такого розміру. Для мене особисто ця трагедія всотала в себе біль і трагедії всієї Бучі, всієї України. Для мене вона стала особистою. 

Крім роботи «в полі», для розслідування автори опрацювали великий масив російського пропагандистського контенту, старих фото і відео з різних соцмереж. Головного свідка історії — Валерія Ранського, який врятував Олександра з місця обстрілу, також шукали довго (його місцеві чомусь прозвали таксистом):

— Це приклад олдскульної журналістики, коли ти ходиш і питаєш на вулицях, їздиш до місць, де колись стояли таксисти, говориш про свої пошуки в магазинах в Ірпені, на вулицях в Бучі, усім знайомим. У результаті жінка, яка перебувала в Італії, написала Валерію про те, що його шукають. Ми шукали таксиста, а знайшли начальника служби безпеки великої фірми. 

Інна розповідає, що 90 % пошуків залишилися за кадром: дзвінки, зустрічі, особисті розмови, години інтерв‘ю з героями, чиї розповіді не увійшли у фільм, та десятками експертів. Місяць журналісти витратили лише на дзвінки до усіх експертів, які з’являлись у національних ефірах, на перегляд відео російських десантників тощо. Інна ділиться, що в певний момент накривали серйозні сумніви у тому, що завершити це розслідування і знайти вбивць реально. Матеріалу було дуже багато, тож окремі моменти не ввійшли у версію для журі.

Інна вважає, що говорити про емоційний досвід журналіста в цій історії недоречно — вона про біль конкретних людей, і в жодному разі не можна втрачати фокус:

— Наші емоції [журналістів] не варті обговорення. Ми їх ховали в роботу: розпитування, пошуки, дзвінки, вивчення бойової техніки. А куди заховати емоції бабусі, яка втратила двох малих онуків, чи чоловіка, який втратив сім‘ю? (…)

Бабуся, яка раптово прочитала «Заповіт» Шевченка, розповідаючи про те, як невістка готувала старшого внука до дня народження Кобзаря. Матвіїв будильник, який хлопчик замовив собі, щоб вставати раніше, ніж розбудить мама. Пустий газон, на якому пів року тому Матвій учив Клима грати в футбол. Олександр, який гортає фото і відео дітей і дружини в телефоні. Я можу ще довго перелічувати те, з чим ми тепер будемо жити, оплакуючи у своїх думках цю родину. Найстрашніше — це не мати слів розради. У цій історії я не знайшла жодного. 

Як ускладнилася робота журналістів-розслідувачів

Українських медійників, які розслідують злочини російських військових, щоразу затримує ціла купа обмежень воєнного часу. Закриття реєстрів, відсутність інформації з окупованих територій. Зрештою, складність роботи із психологічною травмою у героїв, які є головними свідками російських звірств. Журналісти видань «Слідство.Info» та «Схеми: корупція в деталях» Василь Бідун і Валерія Єгошина, а також журналістка «Суспільне Новини» Інна Білецька розповіли про ці проблеми із власного досвіду.

Василь Бідун, «Слідство.Info»: 

— Якщо говорити про конкретні реєстри, доступу до яких мені зараз особливо не вистачає, то це Єдиний Державний реєстр декларацій осіб та реєстр нерухомості. Не скажу, що тимчасова відсутність доступу критично вплинула на нашу роботу. Після повномасштабного вторгнення ми сфокусувалися переважно на воєнних злочинах росіян в Україні, які не потребували доступу до згаданих реєстрів.

З іншого боку, чим більше минає часу, тим сильніше ми розуміємо, що крім зовнішнього ворога в нас залишаються і внутрішні проблеми — корупція та інші зловживання. А щоби розслідувати такі теми, доступ до згаданих реєстрів необхідний. 

Валерія Єгошина, «Схеми: корупція в деталях»:

— Нині частину ресурсів вже «привідкрили». Загалом, було дуже складно звикнути, що раніше буденні речі та мінізавдання в роботі розслідувача (наприклад, виписка з Реєстру речових прав на нерухоме майно або декларація посадовця) тепер недоступні. Частину інформації ми навчилися діставати через компіляцію різних методів, тож працювати з відкритими даними можливо, просто складніше. На жаль, частина так і залишається закритою, і джерела інформації часто із задоволенням прикриваються війною.

---

Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб оперативно отримувати новини з медіасвіту та історії про різноманітний досвід журналістів

---

Бути емпатичним. Як працювати із травматичним досвідом на війні

Валерія Єгошина:

— Можу сказати з особистого досвіду після кількох відряджень на деокуповані території Харківщини, що універсальної поради, як працювати з постраждалими, немає. Для себе я сформулювала позицію — завжди бути емпатичною. Тоді люди з тобою говорять, подекуди на дуже складні для них теми. Проте в цій позиції є і великий мінус — це власний психологічний стан після таких поїздок, побаченого і почутого. Що робити з ним — поки не знаю.

Інна Білецька, «Суспільне Новини»:

— Поради, як працювати із травмою, дуже на часі. Ми мусимо про це говорити, консультуватися з фахівцями, які працюють із травмою. Ми мусимо бути надвимогливими до себе та контролювати кожне своє слово, аби не ретравмувати героїв. Наша команда дуже цим переймається — ми багато про це говоримо та відчуваємо відповідальність.

Зазвичай ми даємо людям час, право на відмову, право перервати інтерв‘ю, перенести знімання, не захотіти відповідати.

Нам усім потрібні якісь нові правила, і треба думати, як їх випрацювати та змусити всіх ними користуватись. Особливо фіксерів та іноземних журналістів, які, на жаль, часто грішать докручуванням і нахабними запитаннями та в результаті завдають додаткових травм. Я готова радше відмовитися від теми, ніж зробити постраждалому ще гірше. 

OSINT і воєнні злочини росіян

Усі ми неодноразово дивувалися особистим фотографіям зі сторінок російських військових у соцмережах — фото їхніх рідних міст, квартир, батьків та друзів. Усе це — робота журналістів, які методом OSINT-розслідування шукають інформацію про солдатів армії РФ у відкритих джерелах. Працювати у такий спосіб нелегко, втім важливо для повної ідентифікації російських воєнних злочинців, розповідають журналісти:

Василь Бідун: 

— Якщо в журналіста вже є певна доказова база, далі проведення так званого «рісьорчу» — це лише питання техніки та навичок. Це нешвидкий процес, утім його можна прогнозувати. Найскладнішим, як на мене, все ж таки є етап збору доказової бази.

Зазвичай інформації про перебування російського підрозділу в певному місці на території України недостатньо для якісного розслідування. Потрібно мати чіткіші докази: загублені росіянами документи з персональними даними, фотографії з соцмереж, відео з камер спостереження чи російські пропагандистські сюжети.

Якщо ми маємо щось із переліченого, то можемо рухатися далі й шукати окупантів у соцмережах через певні алгоритми. Також можна ідентифікувати їхні обличчя за допомогою спеціальних інструментів штучного інтелекту. У такий спосіб ми напрацьовуємо аналітичну довідку. На її основі, якщо інформації достатньо, ми й готуємо журналістський матеріал.

Якщо говорити про розслідування саме воєнних злочинів, то, мабуть, для мене найвищий пілотаж — це ідентифікувати конкретного військового та зафіксувати конкретний злочин, який він вчинив.

Зазвичай це доволі складно, бо необхідно зібрати цілий комплекс різноманітних доказів (свідчень очевидців, фото-, відео- та документальних підтверджень).

Валерія Єгошина:

У фінал Конкурсу від «Схем» потрапило кілька робіт, серед яких — розслідування Валерії Єгошиної «Російський танкіст зізнається у злочинах в Україні: катування, погрози, обстріли». У фільмі журналістам вдалось зв’язатися телефоном з одним із російських солдатів — Станіславом Шматовим. Його «Схеми» ідентифікували через перехоплення розмов російських військових, які публікує ГУР МО. 

Загалом на роботу пішло кілька місяців. Щоби отримати номер солдата, журналісти опрацьовували мобільний трафік на Харківщині у момент перехоплення. Пошук способів отримати інформацію з окупованого району Валерія називає головною складністю:

— Ми вирахували, що в перехопленні йдеться про злочинні дії армійців РФ у селі Піски-Радьківські, які на той момент були окуповані. Діставати звідти інформацію було майже неможливо — село повністю контролювалося росіянами, не було зв’язку. Тому ми шукали нові способи верифікації, як-от подивитись із супутника руйнування цивільної інфраструктури. Про це говорив російський солдат на перехопленні ГУР.

Інформацію про мобільний трафік неможливо отримати у відповідь на запит, проте це можливо завдяки журналістським джерелам. Ми отримали великий масив технічної інформації, що, зрештою, дало нам змогу повністю простежити рух бригади, в якій служить танкіст Шматов. Завдяки цьому тепер я трохи розбираюся в азимутах, технічних координатах і мережі покриття стільникового зв’язку в Україні 😉

Нам пощастило додзвонитися до танкіста Шматова, оскільки він продовжував користуватися саме тим телефоном, з якого потрапив на перехоплення. На момент дзвінка він отримав поранення в Україні та вже перебував у Росії, тож просто почав відповідати на питання, які ставив мій колега Георгій Шабаєв. У нас так повелося, що саме його я прошу телефонувати росіянам для моїх розслідувань.

Ми жартуємо, що розслідую я, а змушений слухати росіян Георгій. Цього разу він слухав погрози вбивством від військовослужбовця РФ, коли той дізнався, що ми телефонуємо йому з України.

І така ситуація не вперше — в одному з моїх попередніх розслідувань про російських полковників Георгій геніально поговорив з одним із них, тож раджу подивитися це розслідування до кінця.

Монополія на тему війни та практичність знахідок

Наразі будь-які докази про злочини росіян в Україні — ще один крок на шляху до репарацій та справедливого суду в майбутньому. Робота розслідувачів могла би неабияк допомогти. Журналісти розповідають, що насправді для того, аби на якісні докази звернули увагу, їх достатньо просто опублікувати. 

Василь Бідун: 

— Коли ми публікуємо ту чи іншу інформацію, це за замовчуванням є зверненням до правоохоронних органів. Як показує практика, вони ретельно відстежують публікації в медіа і реагують на них. Буває, що після виходу журналістського матеріалу правоохоронці офіційно просять журналістів поділитися інформацією. Якщо це не передбачає розкриття журналістських джерел, ми радо нею ділимося. З іншого боку, журналістське розслідування може підштовхнути правоохоронців «копати» в певному напрямку, про який вони б не здогадалися раніше. У них для цього є значно більше ресурсів, ніж у журналістів. Головне — бажання.

Валерія Єгошина:

— Історично на наші розслідування звертають увагу і правозахисники, і правоохоронці, а з початком повномасштабного вторгнення до нас регулярно звертаються і просять поділитися знахідками. Ті, зрештою, перетворюються на кримінальні провадження щодо воєнних злочинів і наповнюють бази правозахисників. 

На думку Василя Бідуна та Валерії Єгошиної, однозначно змінилася пріоритетність тем. Насамперед через бажання єднатися проти зовнішньої небезпеки у важкі часи. Утім, майбутнє в умовно «довоєнної» розслідувальної журналістики є — і неабияке.

Василь Бідун: 

— Повномасштабне вторгнення Росії в Україну суттєво вплинуло на інформаційний порядок денний. Редакція була змушена на це реагувати, адже ми розуміли, що буде дивно робити, наприклад, якусь історію про корупцію у владі, коли під загрозою взагалі існування української держави. Звісно, з часом фокус розслідувань про війну буде змінюватися. Це можуть бути розслідування, наприклад, про зловживання на військових закупівлях. Утім, для мене очевидно, що поки війна триватиме, вона буде ключовою темою.

Валерія Єгошина:

— Коли вся країна скидає хто скільки може грошей на армію, толерантність до корупції у суспільства має бути нульова. Вона не може бути «не на часі». Тому нещодавно ми випустили розслідування про «Велике будівництво», адже на кону мільярди гривень, які могли б піти на захист країни чи розбудову альтернативної критичної інфраструктури.

Поки зарано давати аналітику, адже велика корупція порівняно нещодавно стала повертатися «на екрани» — в перші місяці всі слідкували за перебігом «великої» війни та оговтувалися від шоку. На мою думку, нині суспільство готове і до інших тем. Поза тим, досі дуже важливо продовжувати фіксувати злочини армії РФ та привертати увагу світової спільноти до України через журналістські матеріали, не давати забути про жахи, що кояться тут і зараз.