Травма і стрес: як жити та працювати з ними

Як розповісти болючі історії та зберегти себе — основи журналістики травми від Гевіна Різа з Дарт Центру

Привіт, колего!

Головна редакторка Дар’я Трапезнікова на зв’язку.

У цьому листі хочу поділитися з вами думками з воркшопу про журналістику травми, який минулого тижня в межах Bucha Journalism Conference провів Гевін Різ — старший радник із навчання та інновацій Dart Center for Journalism & Trauma. 

На початку він наголосив: висвітлення травми є важливою частиною не лише воєнного, а й мирного життя. Бо в будь-який час ми можемо постраждати від травматичних подій — від природних і техногенних катастроф до злочинів і домашнього насильства. Тож журналістам варто розуміти не лише як спілкуватися з потерпілими, а й як самим залишатися стійкими — адже ми теж частина цієї історії.

Далі — головні тези. Підсумки інших дискусій та воркшопів Bucha Journalism Conference ми публікуємо на нашому сайті. 

Стрес не дорівнює травмі

Війна принесла українцям багато непевності й нових викликів, стресу й переживань — як за близьких, так і за незнайомих людей. Попри бурхливу реакцію та інтенсивне емоційне навантаження, не все з цього завдає нам травми, бо не в кожній ситуації ми постаємо перед лицем смерті, насильства чи травмування. Хоча, безумовно, стрес і травма пов’язані.

«Травма — це не лише про серйозні фізичні ушкодження чи про незворотню психологічну шкоду», — наголошує Гевін Різ. 

Таке «чорно-біле» сприйняття заважає помічати вторинну травму та інший серйозний вплив, який на нас мають важкі події. «Травма — це багато, на перший погляд, непомітних реакцій нашого тіла. Коли ми дивимося на картинки, наше тіло й мозок не до кінця розуміють, що ці події відбулися десь, що вони не становлять небезпеки тут і зараз. Журналісти можуть переглядати зображення руйнувань, перебуваючи за 2000 км, і їхнє тіло теж реагуватиме на небезпеку, хоч і не так інтенсивно», — пояснює фахівець.

Травми можуть бути як індивідуальні, так і у певної спільноти, яку дискримінували чи винищували. Їхній вплив може бути відчутним через покоління: недарма ми зараз помічаємо все більше радянських звичок і стереотипів, які міцно прижилися, але мають бути викорінені. А також говоримо про ощадливість, запаси їжі та недовіру до оточення як наслідок Голодомору та інших дій радянської влади проти українців. Це теж треба враховувати в нашій роботі.

BEEP — як тіло сигналізує

Особливості реакцій нашого тіла на травматичний досвід можна описати абревіатурою BEEP.

B — поведінкові (behavioural)

• уникання нагадувань про травматичні події;

• самоізоляція;

• виплескування фрустрації на рідних чи підлеглих;

• проблеми з концентрацією;

• пропускання дедлайнів, внутрішній супротив виконанню завдань;

• занурення в роботу й перепрацювання.

E — емоційні (emotional)

• страх і тривожність;

• відчуття провини;

• відчуття сорому;

• сум;

• відчай;

• нездатність відчувати хоч щось.

Гевін Різ каже, що в стресі емоції сильні, але їх важко зрозуміти, проявити та прожити коректно. Ми маємо безліч причин гніватися на росіян, але інколи відчуваємо злість не на них, а на когось з оточення. З цієї ж групи реакцій — відчуття безпорадності.

E — екзистенційні (existential)

• світ здається небезпечним;

• посилюється самокритичність;

• втрата надії;

• цинізм;

• недовіра.

Ті, хто пережив травму, можуть ставитися до журналістів цинічно та з недовірою, бо їм може здаватися, що розпитування — це атака на них. Про це варто пам’ятати та не сприймати як персональну образу.

P — фізіологічні (physiological)

• почуватися накрученим;

• безсоння та постійна втома;

• головні болі;

• брак апетиту;

• хвороби, спричинені стресом.

Гевін Різ переконує, що ці реакції можуть бути корисними, щоб усвідомити наявність стресу чи травми. До того ж опис цих відчуттів може допомогти пояснити свій стан і реакцію на травматичну подію, коли людині бракує слів для висловлення емоцій. 

Бігти, битися, завмерти

Мабуть, усі чули про типові реакції на небезпеку — битися, тікати чи завмерти. Насправді вони можуть проявлятися й не так буквально. Наприклад, у вцілілих може з’явитися настороженість, фрустрація та агресія (готовність битися) або непомірна слабкість і бажання спати, а також абстрагування від жорсткості, що з ними сталася, відчуття сорому та безпорадності (реакція завмирання). Реакція втечі — це тривога, паніка й переживання щодо розвитку подій.

Ще кілька важливих особливостей:

• У жахливій ситуації ми ніби фіксуємося на цьому, тож важко помічати інші аспекти подій чи різні розв’язання проблеми.

• У травматичній ситуації вимикається бажання соціальної взаємодії, здатність до емпатії та іноді — відчуття присутності; з іншого боку, саме це може знизити рівень стресу.

• Коли працюємо з травмою, будемо потроху відчувати себе в різних станах — від «боротьби» до «втечі» та «завмирання».  

Що таке стійкість

Ми бажаємо одне одному триматися й бути стійкими, але що ми розуміємо під стійкістю? Часто люди мають на увазі певну «психологічну» броню, хоча іноді таке визначення може шкодити.  

Гевін Різ пропонує зосередитися на тому, що стійкість — це не про ігнорування природних реакцій організму на стрес, а про помічання їх і спроби адаптуватися до змін і відновити свій ресурс. Такий підхід краще діє в тривалій перспективі.

Журналістам важливо зберегти цікавість і відкритість до нового. У стресі ми можемо пропускати якісь цікаві кути зору на історію чи важливі деталі. Відкритість до інших точок зору допоможе помітити, чи треба проінтерв’ювати ще когось, чи додати іншої інформації. 

Також підтримувати свою стійкість у роботі з чутливими темами допоможуть:

• розуміння мети своєї роботи (для нас це — викриття російських злочинів, правдива розповідь про війну в Україні, служіння суспільству тощо);

• водночас важливо відділяти себе від історії, проявляти емпатію до героїв, але не розчинятися в цьому;

• підтримання соціальних стосунків;

• відточення своїх професійних навичок і здобуття знань;

• командна робота й середовище, де всі підтримують одне одного.

Як спілкуватися з тими, хто пережив травматичний досвід

Що може піти не так

Під час інтерв’ю навіть за кілька місяців після події людина може нервувати й реагувати агресивно чи навпаки — надто спокійно. Журналісти, за словами Різа, часто переживають, що така поведінка свідчить про ретравматизацію. Але іноді це лише прояв попередніх емоцій.

Може статися щось, що нагадуватиме травматичну ситуацію, й людина відчує втрату контролю. Тож не можна змушувати вцілілих говорити про ті аспекти, про які вони не хочуть розповідати. Треба уникати сюрпризів та несподіванок, чітко пояснювати кожен етап: як і де відбуватиметься інтерв’ю, хто й де побачить цю історію, коли буде публікація. 

Пам’ятайте, що ми можемо фасилітувати розмову й передати історію своїй аудиторії, але не можемо зцілити чи зменшити біль.

Питайте в людей, чого вони очікують від цієї публікації, щоб розуміти, чи у всіх сторін реалістичні очікування. Але не давайте їм обіцянки розв’язати проблему й притягнути винних до відповідальності — це не в наших силах. Максимум — порадити певні інформаційні ресурси чи куди звернутися за допомогою.

Ще кілька порад

✍🏻 Давайте співрозмовнику вибір навіть у дрібницях. Де вони хочуть говорити? Як довго? Хто має бути поруч? Про що вони хочуть та не хочуть говорити? Нехай людина відчує контроль над цими аспектами.

✍🏻 У травматичній ситуації пам’ять працює інакше: спогади можуть бути нелінійні, фрагментовані або відчуватися так, ніби події досі тривають. Тому важливо перевіряти розказане з кількох інших джерел і питати не «Що було далі?», бо хронологія зламана, а «Що ще відбувалося? Що ви хочете розказати?».    

✍🏻 Важливо закінчити інтерв’ю так, щоб люди повернулися до більш безпечних тем і відчуттів. Це можуть бути прості питання наприкінці про рутину чи щось обнадійливе. 

✍🏻 Думайте про анонімність героя — навіть якщо людина погоджується розкрити всі деталі, чи буде їй окей із тим, що її історія гуляє інтернетом, за пів року чи 5 років? Обговорюйте, чи розуміє людина, що відбуватиметься після інтерв’ю та яку реакцію аудиторії воно викличе. 

🫂 І, звісно ж, турбота про себе та свій стан. Гевін Різ рекомендує залишати собі трохи часу, щоб перегрупуватися й відновитися. Якщо брати інтерв’ю про емоційно важкі події «конвеєром», то робота не буде ефективною — з часом ми почнемо злитися на героїв і виплескувати на них свої емоції чи тиснути на них, або навпаки — станемо байдужими й не слухатимемо людину, думаючи, що вона скаже те ж саме, що й інші.   

Варто сприймати кожну історію як унікальну, а також бачити в ній не лише жах і злочин, а й людину та інші аспекти її життя. Якщо в розповіді зосередитися тільки на травматичній події, то це може підсилити відчай і безнадію. Питайте, як людина живе зараз і як адаптується до ситуації. 

---

Цьогорічне дослідження Media Development Foundation показало, що чимало медійників відчувають втому та брак відпочинку. В особистих розмовах часто звучить думка, що немає часу сповільнитися та відрефлексувати те, що відбувається, і ті історії, які ми переповідаємо.

Що рятує саме вас? Що надає сил щодня? Будемо вдячні, якщо у відповідь на цей лист ви поділитеся з нами, як ви адаптуєтеся до роботи з чутливими темами та історіями травм і як запобігаєте посиленню стресу та вигоранню.