Обережні питання й уважне слухання

Як робити матеріали про тих, хто отримав травму та переживає горе

Привіт, колего!

На жаль, трагедії вже стали частиною нашої буденності. Зокрема, багато колег-медійників ледь не щодня спілкуються з постраждалими й очевидцями обстрілів Росією різних міст України, щоби розповісти їхні історії світові. Як це робити коректно та з повагою до людей? Як переконатися, що інформація правильна та подати її точно? Сьогодні оглядаємо досвід українських журналістів, підсумований нещодавно випущеному посібнику «Журналістика травми» від Media Development Foundation і журналістки Оксани Расулової.

Розмова: від початку до кінця

Чи завжди людина готова говорити?

Якщо ви безпосередньо на місці події, зважайте на візуальні ознаки шоку ― людина бліда, метушлива або ніби заморожена, має нерівне дихання, погляд не фокусується, мова плутана. Тоді коментар точно брати не варто: у кращому разі ви не дізнаєтеся нічого корисного, в гіршому — зашкодите.

Протягом місяця або й довше після події може тривати й гостра стресова реакція (ГСР). Хоча вона переважно минає самостійно з часом, на її ознаки ― тривожні спогади, проблеми зі сном, уникання нагадувань про пережите, підвищене потовиділення чи серцебиття, відстороненість, спалахи гніву ― теж треба зважати, коли домовляєтеся про інтерв’ю.

Другий (очевидний) спосіб зрозуміти, чи готові з вами говорити, ― спитати про це. Адже й мова тіла, й міміка може бути оманливою, а людина може відчувати гостру потребу поділитися пережитим.

Знайомство

Для початку ви мусите чітко пояснити, хто ви і що робите ― який це матеріал, для якого медіа, чи будете фотографувати або знімати відео.

Людина маєте розуміти, на що дає згоду. Однак чітка згода не знімає з вас відповідальності за опубліковане.

Людина може не до кінця розуміти, як працює медіа, через травматичний досвід може постраждати її пам’ять і когнітивні здібності. Також ви можете скористатися письмовою формою згоди на інтерв’ю. Іноді вона потрібна для публікації в іноземних медіа. Проте водночас не має бути формою зобов’язання.

Якщо ви знайомитеся не вживу, намагайтеся уникнути телефонного дзвінка ― натомість надсилайте повідомлення. Якщо ви працюєте з посередниками, зважайте, чи людина не почувається винною благодійникам і чи не погоджується на розмову саме через це. Це варто уточнити.

Спілкування

Відчуття контролю треба передати людині, з якою ви розмовляєте про її травматичний досвід. Це важливо, адже сама подія ― травма ― була ситуацією, на яку людина не могла вплинути.

Запропонуйте герою чи героїні матеріалу обрати день, час і місце для розмови. Вибір може вас здивувати, але це допоможе встановити кращий контакт. Для деяких матеріалів краще побувати разом на місці події, якщо людина, чию історію ви розповідаєте, добровільна це погоджується. Проте не наполягайте на першій зустрічі саме там.

На початку треба пояснити героєві чи героїні правила вашої роботи. Кілька опитаних основним правилом назвали дати можливість людині відмовитися від розмови в будь-який момент і не відповідати на будь-яке запитання, яке надто ранить.

Найкращий варіант ― починати не з травми, а з передісторії.

Спершу, якщо дозволяє час, дізнайтеся якнайбільше про людину та її життя без зв’язку з подією, що травмувала.

Важливо закласти достатньо часу на те, щоб із цієї найбільш важкої теми вийти ― тобто лишити вдосталь часу на запитання про те, як людині вдалося впоратися з пережитим, що сталося в її житті потім і відбувається зараз, поговорити про речі, які взагалі не стосуються травматичної події, навіть про плани на день надалі.

Щодо власних емоцій є дві стратегії: бути максимально стриманими або відкрито співпереживати настільки, наскільки це не заважає роботі. У розмові можна виражати співчуття, але не перетворювати його на жалість і головний мотив інтерв’ю.

Якщо ви обираєте стриманий тон розмови, не забувайте показувати залученість ― кивайте, уточнюйте, коментуйте, коли це доречно, висловлюйте власні спостереження. цікавитися не лише пережитою травмою, а й особистістю, ― частина людяного підходу.

Чого не варто говорити чи робити?

❌ Фрази на кшталт «що ви відчували?» або «опишіть докладно» використовувати не можна. Деталі можуть стати тригерами, а навмисні спогади про власні відчуття можуть ще глибше вкорінити травму та уповільнити процес «видужання». Найкраще запитувати про дії та саму подію. Водночас краще обирати широкі формулювання, які дадуть змогу людині сказати рівно стільки, скільки вона вважає доцільним.

❌Фраза «я вас розумію». Навіть якщо вам здається, що ви справді розумієте, це не так. І людина, яка пережила травматичну подію, знає про це. Тож така фраза створює між вами дистанцію та може образити, знецінити її переживання.

❌ Не кажіть «усе буде добре» й не обіцяйте вирішення ситуації, на яку не впливаєте. Ви можете сприймати це як жест ввічливості. Але для когось, хто вже не поверне втраченого, це може звучати як знецінення та недбалість до почуттів, а для інших ― дати марну надію чи посилити їхнє неприйняття ситуації.

❌ Не можна обіймати чи торкатися без дозволу ― навіть якщо ви так хочете заспокоїти. Хтось не любить, коли порушують особистий простір, для когось дотики можуть бути тригером (наприклад, якщо людина пережила фізичні катування), а хтось може розплакатися ще сильніше. Якщо хочете обійняти ― запитайте, чи можна.

Коли щось пішло не так

Будь-яка реакція на ненормальні події ― нормальна.

Отже сльози, біль чи пригніченість після інтерв’ю необов’язково означають, що ви помилилися, коли ставили запитання, чи втратили контроль над ситуацією. Але як тоді зрозуміти, що щось пішло не так?

Звертайте увагу на уникання запитань і мову тіла: людина може посунутися на край стільця, крутитися, перебирати руками щось. Виникають неконтрольовані дрібні рухи, обривається зоровий контакт, погляд блукає, поза стає закритою, з’являється агресія. Журналіст(к)и, що працюють із текстовим форматом, можуть відчувати, як розмова після невдалого запитання «заминається».

Що робити, коли людина плаче? Найкраще ― трошки помовчати. Дайте їй паузу, щоб видихнути, заспокоїтися. Запропонуйте воду чи серветки. Звернувши її увагу на ці дрібні предмети, ви зможете ще й повернути людину до тут-і-тепер, якщо вона «провалилася» в інтенсивний спогад, що ускладнює перебування в реальності.Якщо ж припиняєте інтерв’ю завчасно, не йдіть відразу ― тільки якщо вас про це попросили. В іншому разі вимкніть камеру чи диктофон і ще побудьте з людиною.

👉🏻 Більше порад і розборів ситуацій із реального досвіду українських журналістів і журналісток, теоретичні роз’яснення про травму й мозок та кілька вправ від психотерапевтки для самодопомоги після роботи над емоційно складними матеріалами шукайте в повному гайді.