🎂 Нам — 1 рік

Трохи підсумків і рефлексій про те, як змінився медіасвіт і ми в ньому за цей час

Привіт, колего!

Рівно рік тому я, Дар’я Трапезнікова, вперше вийшла на зв’язок із нашими майбутніми читачами як головна редакторка нового медіа для медіа. Ми назвали його «Медіамейкер» на честь кожного з нас — тих, хто творить медіасвіт.

У цьому листі хочу поділитися кількома рефлексіями за цей період. Але спершу хочу запросити вас відсвяткувати з нами офлайн — 10 листопада у Києві ми з кількома спікерами поговоримо про досвіди, які сталися з нами вперше, а також нагородимо переможців премії «25 до 25: молоді й зухвалі» від Media Development Foundation.

Звичні маршрути

Дуже погано й виснажливо в нашій професії те, що ми пропускаємо крізь себе потік інформації на шаленій швидкості. Він вимиває з нас зародки проривних ідей, відчуття цінності праці, її циклічності й завершеності (бо ніколи порадіти випущеному продукту — вже підгорає дедлайн для наступного й несуться нові breaking news).

Ми їздимо прокладеними кимось коліями за хтозна ким оптимізованим розкладом і чомусь щоразу сподіваємося на інший результат. Але не маємо часу зупинитися, видихнути-вдихнути й озирнутися навколо — а чи справді цей результат можливий? Чи може варто змінити щось — хоч колісні пари, хоч точку призначення?

Нам бракує стратегічного бачення й thinking outside the box. І ні, це не означає перетворення медіа на контент-завод чи диджитал-агентство. Це означає ознайомитися з кращими практиками бізнесів, продуктових IT-компаній, тих-таки агентств і не асимілюватися, а адаптувати їх так, щоб це не зашкодило суті медіа та стандартам.

Понад рік тому однією з характеристик основної групи ЦА, «молодих і зухвалих», я прописувала фрагментарність знань, брак структури й системного сприйняття медіагалузі. В університеті нас, 25–30-річних, цього не навчили, а життя вчить болюче й на бігу. На жаль, вгадала — регулярно чую ці самі слова з вуст колег-однолітків. Не хочеться думати про те, наскільки малою кількістю знань — а отже й можливостей — ми оперуємо. Про те, як це обмежує наші медіа. 

Рік тому мені хотілося, щоб «Медіамейкер» став відповіддю на наш брак знань — всеохопним і up-to-date джерелом інформації про медіасвіт на всіх його рівнях. За рік ми взяли й тримаємо достатньо високу планку якості та глибини. Але відповіді на те, як зробити медіа системними в епоху максимальної фрагментації уваги та інформації, в мене досі немає. 

Зокрема й тому, що я теж часто захлинаюся інфопотоком і поспішаю закласти колії, щоби пришвидшити процеси в редакції. А ще мозок за звичкою штурхає мене мантрою про те, що треба рости й розширюватися щодня. Більше, швидше, краще…

Чи справді треба хапатися за все?

З одного боку — так. Ми ще досі юні, й нам треба тестувати якомога більше штук, щоб знайти product-market fit (те, що вам потрібне й корисне, а нам — допомагає рости та зміцнюватися).

Так, наприклад, із двох рандомних анонсів, які викликали шалений інтерес, з’явився розділ можливостей. Та і починали ми зі свого роду MVP — мінімально життєздатного продукту — розсилки й Telegram-каналу. Пізніше запустили сайт і потроху — інші соцмережі. 

В інформаційному просторі постійно щось відбувається. Навіть моніторячи тренди й тенденції, складно сказати, якою буде the next big thing саме для медіа. Інколи треба вриватися максимально швидко, як-от ми влетіли у Threads. Конкретно ця соцмережа не спрацювала, але у таких новинках, які «погрожують» перевернути ринок, важливо не пропустити хвилю, на якій можна злетіти. Як я кажу колегам, не спробуєш — не дізнаєшся.

З іншого боку, не виходить робити одразу все і якісно, навіть якщо ми всі працюватимемо по 12–15 годин на добу. Увесь рік я заперечувала цю реальність і каталася на шалених медіаменеджерських гірках: треба запустити десяток процесів одночасно, втримати планку контенту, покращити дистрибуцію й мати якісь партнерства для впізнаваності… й до нескінченності. Деякі об’ємні тексти провисали тижнями, бо я не могла виділити кілька годин сфокусованого написання\редагування, хоча обіцяла — і собі, і людям. Що вже казати про концептуальні речі й роздуми про потенційні ідеї — регулярно краду час на це із вихідних. 

Нині визнаю: без часу і простору для рефлексій — ніяк, якщо хочеться знаходити якісні та свіжі рішення. Найбільш дієвим рішенням виглядає жорстка пріоритизація. Але навіть вона не забезпечить достатньо контролю й ефективності в непевні часи.

Апокаліпсис щодня

Не новина для вас, що нині дуже турбулентний період. І справа не тільки у війні з Росією. Якщо говоримо про медіасвіт у цілому, то розсипаються бізнес-моделі, руйнуються методи дистрибуції. За рік нашої роботи Ілон Маск встиг купити Twitter і перетворити його на смітник із тупими жартами і дезінформацією. BigTech або прямо й агресивно відмовилися від підтримки новин або тихенько занижують їхні шанси трапитися нам на очі. 

А читачі не надто й проти — їхня довіра до медіа падає. Вони все менше хочуть читати «важкі» новини і все ширше сприймають саме поняття «новини» — просто як якісь прикольні факти, плітки про зірок або хронологію срачів із соцмереж. Та і платити за це все люди не дуже готові.

Клікбейт, афілійований маркетинг, таблоїди й SEO-оптимізація уже не здатні втримати на плаву. А ті, хто намагаються експлуатувати для цього ШІ, тільки роблять із себе посміховисько. Утім, не можна виключати, що ШІ стане стероїдами для контент-ферм і таки зробить інтернет непридатним для користування.

З усім цим дуже важко щодня знаходити відповідь, навіщо вставати з ліжка та робити медіа далі. Навіщо боротися з навалою піарного контенту й конкурувати з інфлюенсерами, які інколи абсолютно нічого не розуміють. Не кажучи вже про російські ракети і снаряди, які можуть нас позбавити мінімум світла, максимум — життя.

У таких умовах не можеш засуджувати вигорілих колег, які йдуть у інші галузі (де, може, і платять більше, але навряд чи там спокійніше). Розумієш молодь, яка розчаровується ще на другому курсі й не доходить до редакцій. Але у тих, хто залишився, це підточує стійкість і підриває віру в майбутнє професії.

Той ще виклик — бути опорою для команди, надихати їх на рух уперед і пояснювати, навіщо ми це робимо й куди рухаємося. А ми ще і вирішили бути натхненням для всієї галузі в такий безнадійний період. 

То за що ж триматися?

Один за одного, звісно. Бажано, щоб у житті було щось і хтось крім роботи. Але і в робочому просторі має бути хтось, із ким можна відверто обговорити труднощі та сумніви й обережно порадіти успіхам.

За цей рік, крім своєї команди, я спілкувалася з кількома десятками молодших за мене журналістів і редагувала їхні тексти. Дехто з них потім ділився, наскільки мої поради та правки допомогли їм краще зрозуміти підхід до текстів і набратися професійної впевненості. Я не хвалюся — теж маю слабкі місця і багато чого ще маю навчитися. Але вважаю, що кожному фахівцеві варто за можливості підтримувати колег — хоч правкою, хоч порадою, хоч добрим словом. Хочеться вірити, що такі дрібні внески в індустрію окупляться чимось великим.

А ще важливий фідбек від читачів: і взаємодія з контентом — щоб алгоритми не прибили його на злеті, і більш розлогі коментарі та пропозиції.

☝🏻 Тому прошу вас — як подарунок до свята — напишіть у відповідь на цей лист хоча би кілька слів про те, чому ви нас читаєте, за що цінуєте, чи допоміг вам якось наш контент? Наприклад, ви побачили оголошення про грант і виграли його, чи знайшли якусь цікаву ідею, чи адаптували щось із описаного у нас кейсу.

І розповідайте про свою роботу

Ми часто стикалися з тим, що медійники неохоче розповідають про свій досвід і реалії редакцій, навіть про позитив. Не розуміють, навіщо їм давати коментарі, а якщо і дають, то можуть затягувати тижнями й місяцями. 

Я і сама настільки поглинута роботою, що мало розповідаю про «Медіамейкер» у своїх соцмережах, тож розумію, чому все так. Але дуже хочу, щоб ви розуміли, чому необхідно про себе розповідати.

Дуже часто наші читачі кажуть, що колеги — найкращий і найактуальніший підручник.

Історія умовного медіа зі Львівщини чи Донеччини — набагато більш relatable, ніж кейси The New York Times чи американських журналістських кооперативів на кшталт Defector. Ринок дуже закритий, а нам треба хоч якісь бенчмарки, щоб менше сумніватися в собі.

А ще (і це не тільки про «Медіамейкер», а і про ваші особисті й медійні бренди) — чим більше й докладніше ми розповідатимемо про всі тонкощі й складнощі процесу, тим краще аудиторія розумітиме, де й кому в інфопросторі можна довіряти. І за що платити — адже якісна інформація потребує фахівців, обладнання та інших ресурсів.

Ми чекаємо ваших новин і пропозицій історій на mail@mediamaker.me. Але майданчиків для самовираження може бути безліч — який комфортніший.

Що буде далі?

Нещодавно один із моїх дописів прокоментували враженням, ніби нам уже п’ять років.

Я не загадую, скільки років проживе «Медіамейкер». І не маю ілюзій, що ми перевернемо медіасвіт за день чи за рік, бо знаю, що великі речі швидко не робляться. Пишу колонки про те, що кількісні метрики — дурня і що не варто писати про хайпожерів, але розумію, що система просто не дасть від цього відмовитись одним махом.

Універсальних відповідей не буде. Кожен муситиме знайти свої переконливі аргументи, навіщо працюють наші медіа і чому кожен із нас залишається в професії. Ми залишаємося, щоб допомогти іншим медіамейкерам знайти їхнє місце на перетині різних рівнів і контекстів. І щоби першими розповісти вам про новий медіасвіт, хай би яким він не був.

Підписуйте на нас колег і залишайтеся на зв’язку — буде насичено.